Розповідаючи читачам про політтехнології Третього Рейху та підкріплюючи їх конкретними прикладами нацистської агітації, дослідник акцентує увагу на тому, що війна Німеччини проти СРСР була превентивна. У якості доказів він наводить численні звіти Верховного командування вермахту, у яких говориться, що після укладення Пакту про ненапад «ворожі прагнення Радянського Союзу не тільки не зменшилися, але, навпаки, збільшилися і за розміром, і за силою» (дослідник має на увазі шпигунство, саботаж, антинацистську пропаганду тощо).


У передмові основною метою своєї книги Гогун називає «введення в науковий обіг зразків нацистської пропаганди, які заслуговують на увагу», а також визначає коло читачів – історики та всі, хто цікавиться історією. У своїй рецензії на книгу дослідник Антон Гехт зазначив, що без широких пізнань в історії першої половини ХХ століття, зокрема соціально-економічної та політичної ситуації в Німеччині 1920- 1930-х рр., читачеві складно буде «розуміти та правильно інтерпретувати» написане. З цим складно не погодитися, оскільки офіційні документи, виступи фюрера та інших нацистських пропагандистів складають левову частку дослідження. Залишаючись один на один із солодкою пропагандою нацистів, недосвідчений читач мимоволі перемикає фокус уваги на радянський режим і вчинені ним звірства та навіть у чомусь виправдовує нацистську ідеологію.

Зокрема, у розділі «Нацистська агітаційна література про Радянський союз» Олександр Гогун десятки сторінок відводить добірці листів звичайних німецьких солдатів на Батьківщину, які на той час були «найкращим та найбільш персоніфікованим джерелом військових новин». Зрозуміло, що всі вони були використані німецькими пропагандистами як потужний засіб агітації, тим не менше дослідник не піддає сумніву правдивості написаного. Окрім історій про жахливу убогість радянського народу та відсутність дорожньої інфраструктури, нам доводиться читати про катування радянськими військовими цивільного населення, серед якого були й українці, про кастрування чоловіків, виколювання очей, відрубування ніг та інші звірства. Варто зазначити, що ілюстрації звірств з боку німецьких окупантів у книзі не настільки яскраві. Однак у цьому і немає потреби, оскільки протягом довгих років сталінська пропагандистська машина з найогиднішими деталями розповідала населенню союзу про гітлеризм.


Власне у всьому цьому дуже добре простежується позиція автора. Крізь увесь текст проходить думка, що звинувачувати у світовій війні одну людину, народ і навіть країну – безглуздо. На жаль, у жодної з країн не вистачило ні сил, ані волі попередити цю війну та вберегти людство від страшних страждань.

Якщо ж розглядати дослідження з точки зору масових комунікацій, найбільш цікавим видається перший розділ «Нацистська пропаганда та ідеальний ворог. Методи нацистської пропаганди у психологічній війні». Зокрема, у главі «Агітація на ворога: тріумф чи провал?» дослідник намагається довести тезу, що нацистська пропаганда таки була ефективною. У якості доказів Олександр Гогун згадує про десятки тисяч перебіжчиків із Червоної армії, мільйон радянських колабораціоністів та вступ представників народів Європи у легіони СС. Навіть попри певні неточності, зокрема ігнорування автором того факту, що вступ до СС громадян Данії, Нідерландів, Румунії та низки інших держав міг бути зумовлений поширенням нацистського руху на цих територіях задовго до початку війни, позиція автора виглядає переконливою.

Ще одним доказом ефективності пропаганди ворога, на думку автора, є той факт, що «на вудку нацистського антикомунізму» потрапили багато представників російської еміграції. Наприклад, архімандрит Іоанн, згодом єпископ Сан-Францизський, 29 червня 1941 року о газеті «Нове Слово» навіть привітав напад Німеччини на СРСР. Він писав, що завдяки цьому «кращі російські люди», які на той час знаходилися у тюрмах та концтаборах Радянського союзу, «будуть скоро віддані Росії». Однак завдяки альтернативним німецькій пропаганді засобам інформації, якими стали інформаційні листи та приватні повідомлення товаришів із Союзу, рожеві окуляри з більшої частини іммігрантів швидко впали.

Із книги ми дізнаємося, що на той час у Німеччині навіть існувало Міністерство пропаганди, яке займалося її ідеологічним та організаційним забезпечення. Антирадянська пропаганда переважно проводилась засобами плакату, листівок, радіо та кіно з акцентуванням на визвольній місії німецької армії та злочинах більшовицької влади в СРСР. Наприклад, широкого поширення  набули документи та фото, що стосувалися Катинського розстрілу.

Автор взяв доволі вузьку тему – антирадянську пропаганду нацистської Німеччини, однак, як на мене, рамки свого дослідження він сам і порушив. Робота немає чіткої структури, уривки виступів нацистських пропагандистів та офіційних документів хаотично розкидані по тексту, що ускладнює його сприйняття. Автор дедалі більше уваги приділяє нацистській ідеології, ніж заявленому у самій назві книги чорному піару та антирадянській пропаганді. Більше того, впроваджуючи у науковий обіг зразки нацистської пропаганди, автор залишає їх без пояснення. Зважаючи на величезну кількість фейків про Другу світову війну, які продовжують ширитися у наші дні, автор нехтує можливістю створити правильний контекст сприйняття трагічних подій тих років, що є кроком дуже необачним.


Хоча робота видана 2004 року, не доводиться сумніватися у тому , що в інформаційному просторі ця тема залишиться актуальною на довгі роки. З часом сприйняття подій Другої світової війни змінюється, людей, які з власного досвіду можуть розказувати про роки окупації все менше і невдовзі таких не залишиться зовсім. Завдання наших поколінь – не допустити викривлення історичних подій. Світова війна – найстрашніший період в історії людства. Ми повинні пам’ятати про це, щоб він ніколи не повторився. Історія не вчить нас, що ми маємо робити, проте вона показує, чого нам робити не слід.